How I remapped my Caps Lock key to Ctrl and made an additional mod key out of Ctrl

The idea came to me when I realized just how unfair it is for Caps Lock, which I never use, to be much easier to press with my small finger that Ctrl. And that I could bind a lot to my former Ctrl key.

So:

In autostart (~/.fluxbox/startup for me):

xmodmap ~/srv/mod4

In ~/srv/mod4:

keycode 66 = Control_L
clear Lock
keycode 37 = Hyper_L
clear mod4
add Control = Control_R Control_L
add mod4 = Super_L Super_R
add mod3 = Hyper_L

As a result:

In my .fluxbox/keys I can use mod3 for the key which used to be Ctrl:

Mod3 t :ExecCommand thunar

And I can use Caps Lock as Ctrl. It really belongs more near the “a”, in my opinion. :)

The keycodes can be found via xev:

2014-10-31--1414752195_857x470_scrot

(“keycode 66” is the keycode of my Caps Lock key, which now gets recognized as Control_L.)


Программирование, матанализ, итоги первого курса, люди, институт-университет, буддизм, медитация

Итак.

Первый курс закончен.

Господи, какое же это отличное чувство.

Чисто традиционно это означает что настало время написать длинный пост  о смысле жизни и всем, что ассоциируется у меня с прошедшими временами.

Этот год дал мне очень много. Много интересных знакомств с классными людьми, много мыслей, много моментов, которые хочется вспоминать, много вещей, которые я для себя понял, много прокачаных скиллов, много прочитанной литературы. Для этого всего и существует жизнь, в принципе.

За этот год я чуть ли не впервые в жизни почувствовал себя на своем месте. Компьютеры и программирование действительно имеют какую-то свою особую красоту, которую я стал понимать только в последние пару месяцев. Сам процесс программирования активизирует участки мозгов в очень интересных способах. Я это чувствую, но не могу описать. А сам процесс (тут я не специалист, но просто хочу погадать) вполне соответствует тому, что Фромм называл “потребностью в транцинденции” — создание чего-то нового своими руками, и, что немаловажно, наблюдение за процессом создавания, и возможность сразу замечать результаты. То есть У тебя происходит какие-то движения в голове и мыслях, которые ты через клавиатуру передаешь в компьютер, программируя его на исполнение некоторой последовательности действий. Это же прекрасно.

И, если оставаться в теме программирования — я стал чувствовать нечто, что могу сформулировать только как “красота идеи”. В первую очередь это касается алгоримов, когда читаешь и чувствуешь очень остро “черт возьми, это же гениально, почему я до этого не додумался?”. Как когда ты смотришь на картину и в тебе включается какое-то эстетическое восприятие, так когда ты читаешь какой-то алгоритм, пытаешься вникнуть, потом в голове что-то щелкает, и ты его понимаешь, и ты начинаешь чувствовать огромное уважение к человеку, который смог такое придумать. Вот эта возможность наблюдать и поражаться красоте идеи, человеческой мысли до этого мне встречалась только в математике, но там это имело намного более абстрактный ит непрактический характер, тут же я могу запрограммировать это и использовать это практически, или просто поиграться с самой идеей.

Математики коснусь отдельно. Единственное, что мне стабильно нужно было в программировании из математики это дискретная математика и матрицы. Все. Остальное это зависит от того, что конкретно программируется, но не нужно для “программирования вообще”.

Я сдал матанализ, и чувствую какую-то пустоту в душе. Пустота и эйфория. Математика, в своей сути, до невозможности красивая наука — за этот год это осознал. То, как пересекаются разные области, как тот же детерминант, например, можно использовать для очень разных и далеких между собой вещей, как какие-то нити прослеживаются через всю известную мне математику, просто поражает. Очень налаженная система которая вся вместе взятая ИМЕЕТ СМЫСЛ, как ни посмотри на нее. Напрашиваются параллели “это само по себе не могло так плавно создаться, должна быть рука Творца, которая это все сделала” — но, насколько мне известно, математику создали люди. Хотя, вспоминая Библию и гематрию, и то, как те же математические константы одинаковые во всей Вселенной, начиная от числа пи и заканчивая, скажем, отношению диагонали куба к его площади, позволяет дать математике очень интересный оттенок какой-то трансциндентности, возможности использования ее для общения с какими-то внеземными цивилизациями или, скажем, Высшим разумом. Хах, могу вспомнить первую лекцию по матанализу в моей жизни и фразу преподавателя о том, что математику нам принесли инопланетяне, или фразу одного хорошего человека, преподавателя философии, о том, что математика — от Бога. Впрочем,  я не буду идти так далеко и вдаваться в такие крайности.

Первый курс разбудил во мне неведомые до того ресурсы — когда-то поспать 4.5 часа одну ночь в неделю было плохо, сейчас стабильный сон по два-три часа на протяжении всей недели с парочкой бессонных ночей и сутками без сна вообще это, к счастью, не рутина, но вполне приемлемый вариант. Это по своему печально.

И я в который раз понял безграничность возможностей мозга человека, и что все границы, которые мы на себя накладываем, *действительно* у нас в голове.

Стал относительно серьезно интересоваться буддизмом и всякими медитативными практиками. Буддизм меня привлекает тем же, чем могла бы привлекать математика — оно тупо имеет смысл. И мало что нужно брать на веру.

Я чувствую, как много мне дает медитация — даже не в плане покоя, а в плане какого-то другого понимания мира. За эти пару месяцев (просто как частный случай, у меня есть основания надеяться, что изменения касаются и более глубоких сторон души и мозгов) я стал очень четко и остро воспринимать 3Д-шность окружающего меня мира и всю его детализацию. Это сложно объяснить, и я понимаю что встреть я себя шестимесячной давности, я бы себе это не объяснил. Я ощущяю то, как я плыву по миру вокруг, как вокруг меня воздух, как летает полупрозрачный тополиный пух, который кидат тени на дорогу (до этого  в голове у меня отображался бы какое-то полуабстрактное понятие “тополиный пух”, я бы просто поставил галочку, что он типа есть в воздухе — и все). И я стал немного иначе воспринимать людей вокруг, и немного иначе относиться к самой сути того, что означает быть человеком — но это я даже не буду пытаться тут объяснить.

Вообще человек сам по себе прекрасен. Мнения, взгляды и знание каждого — уникальны и ценны. Человек способен создавать очень сложные и очень красивые системы вроде той же математики, но и поэзии (сейчас слушаю Monsters of Folk — “I am not carefree; I am free to care, I just never do”. Или “I fell in love with two identical twins, they lived 34 summers between the two of them, I gave one  my ego, one my id” — Господи, как же это прекрасно. Могу вспомнить и Есенина, и Пастернака (“Афиши, ниши, крыши, трубы”), Блока, но, кстати, и Москальця (“І може ця любов тебе і знищить? Я люблю тебе”)), просто прекрасные картины и так далее — и чем больше углубляешься во все это, тем большим уважением ты наполняешься к людям и окружающему тебя миру. Опять же, это все сложно описать.

Хах, даже не предполагал что внезапно так много напишется. И вообще очень давно сюда не писал, надо продолжать. Чувствую, это много мне дает.

Перечитаю утром, отредактирую, может какие-то нити смысла найду и может перефразирую все так, чтоб оно было менее напряженно как-то. Всегда интересно перечитывать написанное ночью

И что параллельно чувствую — за эти пару месяцев тишины я потерял способность нормально структурировать написанное. Перечитываю старые посты — они читаются намного легче и более как-то плавно, что ли?

В ближайшие пару дней напишу еще один длинный пост о планах на лето. В принципе у меня достаточно длинный простор для деятельности и самосовершенствования, а так же очень много свободного времени, внезапно.

Хах, жизнь мало отличается от лета, по сути. Предполагаю, что умирающие люди чувствуют себя по поводу жизни так, как среднестатистический студент или школьник чувствует себя по поводу лета в конце августа. Надо держать эту мысль в голове.


Private: Tonii-ii-iii-ii-i-i-i-iiiiiigh weee are youuuuunngggggg

I need to watch, finally, West Side Story, from beginning to end. Fear and loathing in LA too. Keep reading Sandman and “The Tibetan Book …”.

It’s about 5 am right now. Thinking about just how pointless it is to burn my nerves at my age (though doing this is bad at any age, to think of it). I need better food and more sleep.

It’s amazing to realize just what a hypocrite I am.

Хм, що ще? Життя продовжує бути цікавим і пустим (“I saw that my life was a vast glowing empty page and I could do anything I wanted” – Kerouac), пости в цьому блозі продовжують бути беззмістовними, політики продовжують бути злими, частина людей продовжує бути ідіотами, я продовжую бути лицеміром. Все йде своїм чередом.

Коли я стану робити все вчасно, життя посіріє і залишиться сірим, в цьому блозі почнуть з’являтися довгі пости на комп’ютерні теми, політики подобрішають, люди стануть бачити реальність краще, а я стану більше схожим на Ісуса, який “жив так, як вчив”, можна буде чекати на чотирьох чорних коней та Апокаліпсис. Ось листаю замість комп’ютерної логіки Екклезіаста, мене мучає якесь дивне відчуття що в світі коїться щось не те, якась поки незрозуміла мені муть. Як вже не раз писалося в цьому блозі, “sit back and observe”.

“Осталась любовь, и ожившие камни…”


Євромайдан-2

Написав гарний пост в стані потоку свідомості про моє ставлення і біль і тремтячі руки до всього цього, пости під час потоку свідомості завжди гарні, так часто буває. Під час потоку свідомості, як це часто буває, не зберігав проміжні варіанти, точніше — не зберігав нічого взагалі. Як це нечасто буває, випадково закрив сторінку з текстом, вордпресс чомусь теж нічого не зберіг. Життя жорстоке.

Настрій і мозок реально пішли в нуль, останні пару годин хожу як зомбі, все з рук падає, про якийсь матан чи лаби по програмуванню навіть мова не йде. Я все ще не можу зрозуміти якого чорта все це так на мене впливає. А впливає сильніше, ніж я хотів би

Нагадую собі людину на крижині (“людина на крижині” — треба перечитати “Вечірній мед”, до речі), яка нічого не може зробити зі своєю ситуацією, а крижина тане. Я просто констатую те, як мій спокій, відносна раціональність, холодна кров та баланс просто рушаться на моїх очах. Я навіть не маю надії розібратися (написав слово правильно після п’яти опечаток — ну прекрасний показник) з тим, що коїться всередині. Читаю собі новини і відчуваю, що цього робити не варто

Мій світогляд, що “всі люди добрі”, продовжує теж рушитись, рожеві окуляри, які мені почали муляти після відео, де беркут б’є та скидає людину з воріт стадіону, зараз починають сильно жати з усіх боків.

Exactly.

Я розумію, що нічого не розумію в цьому житті, що люди дивні, що є багато добрих людей, поганих теж, що адекватних, сірих і пасивних переважна більшість.

Я зрозумів, що я не здатен зрозуміти відверту злість, дибілізм, та підлість і що я не маю відповідати своїй думці про себе як про людину, яка нормально до всіх ставиться, і, отже, я можу признатися собі у цьому. Виправдовувати всіх навколо — не кращий варіант.

Я розумію, що об’єктивності в цьому світі не існує, в новинах — в першу чергу. Хоча в думках і людях теж.

Я зрозумів, і в принципі соромно, що я цього не бачив раніше — істина таки одна, середньостатистичне між варіантами — не істина. Так само, компроміс між існуючими теоріями не стає істиною тільки тому, що всі більш-менш згодні. (Мені треба згадати, як я колись цікавився філософією і шукав істину заради істини — в цьому щось є, і кращі люди ніж я ставили собі ці питання, впевнений).

Я стомився від усього, від себе — у тому числі і в першу чергу.

Свідомість мутна, як дуже рідко до цього.

Світ сірий,  як дуже рідко до цього.

Життя безпросвітне, як дуже рідко до цього.

Забити на все я не можу. Спокійно сприймати — теж. Я маю право бути необ’єктивним, якщо мені так легше. Точніше — я маю право не обдумувати кожен феєрично дибільний кусок новин, що бачу.

У мене не вистачає сили все проаналізувати. Нормального джерела новин я так і не знайшов, беззаперечно я не можу нікому вірити. Хоча хотів би

Не мати інформації я не можу, пасивно читати не обдумуючи ≠ мати інформацію, сил обдумувати немає, дістало все.

Пишу це під час головного болю, тремтячими руками, в сліпу, але тим неправильним сліпим друком, який у мене був до тоавіож ллвал фвіоафжлоа

я себе просто ненавиджу періодично, людей навколо — теж. Я не знаю, куди діти весь мутний сірий алюмінієво-пильний електростатичний негатив, що зараз в мені. … як приймати ліки треба обережно, так і пости, які ніхто не читає, але від написання яких тобі легше, треба писати від початку і до кінця. Те, що перша частина втрачена, вибило мене з колії і катарсису і потоку свідомості, якщо раніше я був на дошці для серфу і мене тягнув човен, зараз я тягну поїзд по рельсах

постійно відредаговую into oblivion всі мати, які сюди пишу непомітно для себе

… :(

а взагалі треба шукати інші шляхи для очистки душі. Якщо написання довгих постів себя исчерпало, може є ще варіанти. Малюнки, вірші? Треба спасатись, в останній час напівдепресивні стани типу цього приходять все частіше і частіше, і щоразу важче і важче


Євромайдан

Четверта з чимось ночі, котра ніч проведена моніторячи Твітер, ВК,  трансляції.

Один з планів на канікули — нормально відіспатися після екзаменів. Ха-ха.

З Тві: В Україні почали діяти закони 16 січня http://bit.ly/1dSIGVj  #новини #новости #закони #ТСН

Життя дивне. Я живу в дивній країні, зараз, чи не вперше в житті, відчуваю це. Дивній не в сенсі оціночного сприйняття, а саме дивній, абсолютно інакшій від будь-якої іншої.

Почуття у мене зараз вкрай хаотичні та складні. Навколо відбуваються речі ніби з якоїсь антиутопії. Влада прийняла надзвичайно тисячадев’ятсотвісімдесятчетверті закони ПІДНЯТТЯМ РУК, студентів залякують люди, найняті владою, яка теоретично має захищати наші права та свободи, людей просто так б’ють на вулиці, з вулиці ж просто викрадають, машини швидкої допомоги відвозять людей до міліції, у центрі міста літають коктейлі Молотова та стоять барикади, дзвонять дзвони (як у Середньовіччі, під час нападу ворога), добре відомі мені місця зараз перегорожені згорівшими автобусами міліції з графіті про революцію, на автобусах — люди з прапорами України та УПА, священики стоять між Беркутом та мітингувальниками та стараються запобігти ескалації конфлікту, хтось старається порозумітися з беркутівцями, по Києву їздять машини, які ловлять Тітушок, найнятих владою (така самоорганізація людей в лиці небезпеки, що йде від влади, просто прекрасна), знайома з Карпенко-Карого описує жахи, свідками яких вона є, в метро по запаху диму зразу відчувається, хто з місця подій, імпровізовані барабани відбивають чіткий ритм по всій площі Грушевського, періодично щось вибухає, за двісті метрів — на сцені (вже п’ять годин як нелегальної!) співають про любов, жінки з медичної служби в протигазах біля лінії вогню пояснюють надзвичайно мальовничої зовнішності діду, що йому треба пити молока…

З Тві: #ЄвроМайдан 04:51 На #Грушевського бійці спецпідрозділів знову почали стріляти по людях на барикадах та кидати газові гранати.

Помічаю, як настрої серед протестувальників все менш і менш мирні (щодо настроїв влади я можу лише гадати), люди все частіше говорять про те, що вони готові померти там, про те, що Беркут і тітушки — виродки, яких не варто жаліти, бо вони не жаліють нас. У мене таке відчуття, що всі навколо і все навколо поступово втрачає глузд, все котиться в маразм, сюрреалізм, антиутопію, хаос, муть, морок…

З Тві: “Щойно на моїх очах був оглушений i впав волонтер медслужби. Гумова куля влючила у шолом на головi.

Протестувальники говорять про снайпера з гум кулями, який на зайняв позиц на буд лiсах.”

Зі свого боку, я відчуваю себе безсилим. Що пару днів буваю на Майдані, швидше для очищення совісті перед собою, купляю бінти та ліки зі списку найбільш потрібних, відношу їх туди, спостерігаю за всім навколо. При мені жінка здала 400 грн. в кошик “на потреби Майдану”, якась бабуся посипала сіллю підхід до вул. Грушевського, сіль вона явно купила сама і зробила це чисто зі своєї ініціативи. Допоміг якійсь бабусі переступити через калюжу під барикадами. Хтось мені допоміг залізти на слизьку гірку з лівого боку другої лінії барикад з автобусів. Що далі? Згадую бабусю, яка на початку хотіла дати груші зі свого саду, ще до першого розгону Майдану, як всі тоді відмовилися їх взяти, згадую того батька й сина з прапорами УПА на плечах, як вони дискутували з вкрай прорадянсько налаштованою працівницею музею, згадую, як не банально, світло в очах людей як на початку, так і зараз, але не між двома періодами, коли опозиція там була і активно політизувала все, що відбувається. Найщиріший Майдан був на початку та триває зараз.

Для себе зрозумів, що варто було б піти на якісь курси першої медичної допомоги, коли все це закінчиться, та записатися на щось пов’язане з самозахистом, для свого комфорту, в цьому світі знати хоча б бази не завадить.

Допомогти по суті я нічим реально не можу, дуже боляче це усвідомлювати. Останні пару ночей спати теж не можу.

Сьогодні чи не вперше в житті щиро побажав смерті виродкам, які били того хлопця на воротах до напівсмерті, показали палець камери і скинули його вниз, цього вечора він помер.

Потихеньку забиваю на свої повні ідеалізму погляди, що “всі люди добрі”, — це далеко не так. Світ повен недобрих людей, просто мені пощастило не стикатися з ними або вчасно припиняти з ними спілкування. Я штучно створював собі комфортні умови і боронив свою душу та психіку від негативу, але попри всі мої старання його не помічати і не бачити, зло в цьому світі є. Але справедливості такі більше. Попри те, що остання теж лише частина тих моїх рожевих окулярів, які сьогодні раптово стали муляти мені на носі та заважати бачити реальну картину.

З Тві: “05:55 На #Грушевського поки стабілізувалось, тільки “беркутівці” продовжують стріляти в людей.”

Читаю “Белую Гвардию” Булгакова, дуже в тему до ситуації зараз.

З Тві: Огнестрел в голову, первый убитый. Медпункт на Грушевского. Подтверждено. #євромайдан

Згадую всіх знайомих, що зараз там. Ні, сенсу спати цієї ночі вже немає.

“помолюсь тихонько / за твою судьбу” — просто мантра останніх місяців і особливо цих кількох днів