Початок віршика про ніч + різні думки

Всі ночі прекрасні, завжди це так було
Вночі усе тихше, усе спокійніше
Пакетиків чаю тим краще, чим більше
Людей з вулиць ніби нічним вітром здуло

До п’ятої ранку сидіти – не спати
Навколо себе відчувати обривки
Думок, фраз, ідей, алегорій, уривки
своїх і чужих снів, і скинути ґрати

Ця музика тиха, ці дивні думки
У голові ясність криштальна та спокій
Як тихий оазиз в пустелі широкій
Скрізь – морок, а біля тебЕ світлячки

Написано позавчора вночі, хочу дописати з чіткішим смислом, зараз розпливчато якось.

Давно сюди не писав (півтора місяці, рекорд), часу бракує, на жаль. Було б непогано доробити цю тему для блогу, в кінці кінців, прибрати кнопочки ВК і :hover для картинок, перемістити меню зліва трошки правіше, додати кнопочки вперед/назад та сторінки, зробити массовий бекап сайту, розібратися з доменом та імейлами, прив’язаними до нього та хостингу.

Взагалі, як для першої Вордпресс-теми, досить непогано – мені, в усякому разі, подобається, що буває нечасто. Передає настрій та атмосферу, які я хотів вкласти в цей мій куточок Інтернету, просто ідеально. In the middle of nothing you can say anything you want. Especially if you have a dark lonely corner of the Internet to feed your thoughts into.

Добра всім, over and out

Магазин Використаних Слів

Ця ніч моя, тільки моя. Без всяких ТОП-10, ідіотських реклам, Боже, я не хочу чути жодної реклами — цієї ночі я забарикадуюсь в радіо і визволю голоси. Так, ви знаєте, ці голоси, вночі, американців, “Зіс іс Беррі Кохен, фром зе Кей Ем Бі” — о другій ночі, серед пустелі, я можу говорити все що спадає на думку.

Потім звонять ті дивні люди, психи, несповна розуму, які тобі розказують найдивніші речі. А ще є завжди той, хто хоче тебе вбити. Був би не проти.

— Доброго дня, хто це?
— Привіт, Беррі.
— Ні, я не Беррі, це сон, голоса, вночі, в Америці…
— Слухай мене уважно, Беррі. Я чув ти питав чому місяць цієї ночі такий яскравий. Я вчений Хьюстонського Університету, вивчаю земну орбіту, сьогодні мені позвонив колега якого я не чув кілька місяців. Він сказав, що Земля перестала крутитися… А Сонце, Сонце поміняло свою орбіту… не знаю чи ти розумієш про що я, Беррі…
— Я тобі ще раз кажу, що я не Беррі. Але ти продовжуй марити, потім дай нам знати.

(далі буде. Це переклад фрагменту реклами концерту декого Маттео Сетті, по сюжету — остання ніч одного діджея в ефірі, звідки я вкрав думку “In the middle of nothing you can say anything you want”, було варто згадати. І в цьому блозі в останній час не вистачало нонсенсу, вирішив це виправити).

Габриэль Маркес – Сто лет одиночества.

“In the middle of the desert you can say anything you want”, посему не буду даже объяснять теоретически возможным читателям, откуда в блоге взялся второй автор.

Буквально несколько часов назад дочитал “Сто лет одиночества” Маркеса.  Для начала расскажу об общих впечатлениях, дальше перейду к подробностям.

Роман, конечно, очень сильный, автор вполне заслуженно стал нобелевским лауреатом. Первое, что бросается в глаза — довольно странный тип повествования. Автор сначала описывает событие, и лишь потом — все, что ему предшествовало.  Казалось бы, это полностью нарушает стандартную схему “завязка – основная часть – развязка” (опустим кульминацию и подобное), но читать не менее интересно, даже наоборот, это добавляет свою изюминку произведению. Одну из многочисленных изюминок, стоит заметить. Для примера, роман начинается с такого предложения:

Пройдёт много лет, и полковник Аурелиано Буэндиа, стоя у стены в ожидании расстрела, вспомнит тот далёкий вечер, когда отец взял его с собой посмотреть на лёд.

И вся первая глава как раз и будет о льде. Потом автор возвращается во времени еще дальше, к тому времени, когда селения не было вообще, и рассказывает о его основании.  И из таких моментов состоит практически весь роман, каждая глава (а всего их двадцать) немного обособлена от других, “зазвичай” в ней рассказывается об одном человеке или одной паре. В то же время, каждая глава вполне органично вливается в общее повествование. Этому несколько способствует небольшое самоповторение автора, как в именах (пять Хосе Аркадио, двадцать один Аурелиано и один Аурелиано Хосе), так и в  большой схожести событий примерно последней четверти произведения с событиями первой. Это считаю второй изюминкой, сам автор неоднократно акцентирует на этом внимание, указывая на “странности времени”.

Еще одним очень примечательным моментом считаю немалую долю абсурдности и довольно тонкую грань между реальностью и мистикой/выдумкой. Некоторые моменты даже после полного прочтения оставляют немалые сомнения: “А было ли это на самом деле, или это лишь очередной бред одного из персонажей?”. Этому эффекту помогает и то, что чуть ли не половина персонажей по мере приближения к своей смерти “are going insane” (вариант “сходят с ума” мне не очень нравится). Ближе к концу романа и вовсе эта грань стирается, по дому бродят мертвецы, которых якобы и нет, рассказывается о публичном доме, в реальности которого сомневаются многие. Туда же можно отнести и дождь, длившийся четыре с половиной года, и эпидемию бессонницы. Теперь начну приводить цитаты для большей ясности и просто понравившиеся:

….Это была игра – из тех, что никогда не кончаются: ведущий спрашивал остальных, хотят ли они послушать сказку про белого каплуна, и если ему отвечали «да», он говорил, что не просил говорить «да», а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна, если ему отвечали «нет», он говорил, что не просил говорить «нет», а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна, если все молчали, ведущий говорил, что не просил молчать, а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна; и никто не мог уйти, потому что ведущий говорил, что не просил уходить, а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна. И так без конца, по замкнутому кругу, целые ночи напролет….

Утром в пятницу, когда дом еще спал, он снова принялся изучать облик окружающего мира, пока у него не осталось ни малейшего сомнения, что все еще продолжается понедельник.

Известие о том, что Амаранта Буэндиа вечером снимается с якоря и отплывает вместе с почтой в царство мертвых, распространилось по всему Макондо еще до полудня, а в три часа в гостиной уже стоял ящик, доверху наполненный письмами. Те, кто не хотел писать, передавали Амаранте свои послания устно, и она записывала их в книжечку вместе с фамилией адресата и датой его смерти. «Не волнуйтесь, — успокаивала она отправителей. — Первое, что я сделаю по прибытии, — это узнаю о нем и передам ваше письмо».

Урсуле пришлось затратить немало усилий, чтобы выполнить свое обещание и умереть, как только перестанет дождь.

Оба они одновременно заметили, что в этой комнате всегда стоит март и всегда понедельник, и тут они поняли, как ошибалась семья, считая Хосе Аркадио Буэндиа безумцем, напротив, он единственный в доме обладал достаточной ясностью ума, позволившей ему постигнуть ту истину, что время в своем движении тоже сталкивается с препятствиями и терпит аварии, а потому кусок времени может отколоться и навечно застрять в какой нибудь комнате.

Следующая вещь, о которой хотелось бы сказать — пронизывающий насквозь весь роман дух одиночества. Особенно это заметно в последних главах, когда в огромном доме, некогда вмещавшем в себя до сотни человек, остается только один. Вообще, все это очень круто. В самом деле. Может показаться, что это не самая приятная тема, но лично мне очень нравится читать об одиночестве (туда же – Превращение/Перевоплощение Кафки). Такие книги нужно читать в одинокие осенние/зимние вечера, в полной тишине или под ненавязчивую музыку, когда никого нет вокруг. Еще лучше — читать в плохом настроении, что мне, к счастью (или к сожалению) вовсе нетрудно. Тут, думаю, стоило бы немного пояснить: в “Сто лет одиночества” практически нету веселых или даже просто счастливых моментов. Даже наоборот, каждая вторая глава заканчивается “анхэппи эндом”, за небольшими исключениями все члены семьи Буэндиа умирают, полностью замкнувшись в собственном одиночестве, отрекшись от всего мира, занимаясь переливанием из пустого в порожнее. Потому хорошее настроение не особо подходит, ибо, скорее всего, будет испорчено. А, когда читаешь подобное в плохом настроении, оно настолько усиливается, что начинает приносить какое-то странное удовольствие. Про одиночество тоже есть много шикарных слов в произведении, но найти их трудно, потому хватит и того, которое смело можно считать основной идеей произведения:

Секрет старости заключается в том, чтобы войти в достойный сговор с одиночеством.

Ну и, конечно, нельзя не сказать о том, что в произведении очень много интимных сцен, на мой взгляд, даже чересчур. Туда же отнести и инцест, который автор называет второй характерной чертой рода Буэндиа, как и врожденное одиночество. Тем не менее, это простительно, к тому же, может быть, даже востребовано в определенных моментах, так что это не критично.

В качестве вывода напишу, что концовка шикарна, любимый тип концовок для меня. Сам роман вряд ли можно посоветовать читать кому попало из-за его специфичности, но по крайней мере попробовать стоит.

 

 

Генрих Белль/Болль/Бьолль – Ірландський Щоденник

На дворі останній (мій улюблений) місяць зими, скоро все буде різнокольорове, життєрадісне, сонячне, але настрій скоріше осінній та дощовий. І це непогано. Згадав про цю книжку, частково передає те, чого мені скоро не буде вистачати.

Ірландський Щоденник описує враження від подорожі автора по Ірландії 60-х років. Стан душі, атмосфера, менталітет Ірландії дуже тонко та майстерно передані.

Кілька моїх улюблених цитат звідти:

“Когда бог создавал время, – говорят ирландцы, – он создал его достаточно”. Спору нет, это изречение столь же метко, сколь и достойно, чтобы над ним поразмыслить: если представить себе время как некую материю, которая отпущена нам на улаживание наших земных дел, то этой материи нам отпущено даже больше, чем нужно, потому что время всегда “терпит”. Тот, у кого нет времени, – это чудовище, выродок; он где-то крадет время, утаивает его. (Сколько времени понадобилось просадить и сколько украсть для того, чтобы вошла в поговорку незаслуженно прославленная военная пунктуальность: миллиарды часов украденного времени – вот цена за эту расточительную пунктуальность, за выродков новейшего времени, у которых никогда нет времени. Мне они всегда напоминают людей, у которых слишком мало кожи…)

[..]

Спору нет, при использовании времени можно наблюдать и расточительность, и бережливость, причем – как ни парадоксально это звучит – расточители времени всегда оказываются в результате самыми бережливыми, ибо когда кто-нибудь претендует на их время – например, чтобы быстро отвезти кого-нибудь на вокзал или в больницу, – оно у них всегда находится. Подобно тому, как у расточителя денег всегда можно попросить взаймы, так и расточители времени – это, по сути, сберегательные кассы, куда господь складывает про запас свое время и держит его там на случай, что оно вдруг понадобится, поскольку какой-нибудь бережливец истратил свое не там, где надо.

І ось:

Хорошо иметь дома свечи, Библию и немного виски, как у моряков, всегда готовых к бурям, ну и еще карты, табак, вязальные спицы и шерсть для женщин, ибо у бури много воздуха, у дождя много воды, а ночь длинна.И потом, когда из-под окна высунется второй язык воды и сольется с первым, когда по узкому языку игрушки медленно подплывут к окну, тогда хорошо проверить в Библии, точно ли бог давал обещание не устраивать второго потопа. Точно, давал. Значит, можно зажечь очередную свечу, закурить очередную сигарету, снова перетасовать колоду, снова разлить виски по рюмкам и всецело довериться шуму дождя, вою ветра и постукиванию спиц. Обещание-то дано.

Одна з кращих книжок які мені потрапили до рук за останні декілька років, однозначно рекомендую.

Творчество

Вообще творчество это круто. Особенно в сонном состоянии и без минимального вдохновения.

“Это были последние минуты пары физики. …”

Хайку:

Сижу, пытаюсь
Не заснуть, это сложно
Урок физики.

Пастернак:

Урок, конспекты, книги, ручка
Сижу, пытаюсь не заснуть
Мое сознание, как тучка
Не спит и пишет эту муть.

Маяковский:

Граждане! Не Спите!
Учите
Физику
Это ваш
Долг
Стране
и
Правительству.

Есенин:

Ветер веет с юга
И луна взошла
Физика, родная!
Ты ко мне пришла!

Ты же в моих мыслях
И ночью, и днем
Твоего конца мы
С нетерпеньем ждем!

Пушкин (почти):

Звонок, вот чудное мгновенье!
Конец урока, темноты
Нет, показалось – то виденье
пойду повешусь.

(с) Я, 2013.

Петрівка

Після олімпіади по графіці поїхав на Петрівку за папкою для креслення.

Повернувся з журналом ШО, “Клич Ктулху” Лавкрафта, “Денс Денс Денс” Харукі Муракамі, “Танґо Смерті” Вінничука, та збірником Бальзака. Страшенно задоволений.

“Клич Ктулху” коштував 20 грн. За 21 грн. можна купити один Роял Чіз з беконом, півтора дабл Чізбургера, або три класичних Чізбургера (цікаво чому всі ціни кратні семи?).

Сижу, п’ю чай, читаю Лавкрафта, думаю про духовні й матеріальні цінності, та про те, наскільки приємніше витратити 20 гривень на щось більш вічне ніж три Чізбургера.

Now Playing: ДДТ – Суббота. Ленинград

І взагалі, саундтрек сьогоднішньої суботи:

Продуктивність

Кілька думок про продуктивність, соушл мідіа, інформацію, хаотичність всього навколо.

Задумався про це коли включив компьютер пару годин тому, шукаючи щось у Вікіпедії. Десь через годину читав про Аменхотепа І, хвилин двадцять тому запутані стежки Вікіпедії привели мене до Дзета-функції Рімана.

Судячи по сьогодні, секунди розсипаються десь у Твиттері, Вікіпедії, ВКонтакті, (відкриваю історію пошуку) якісь блоги про ІБ, РНР, Gmail, різних агрегаторах новин, сторінках специфікації UTF-8, Stackoverflow з питаннями про нього, про функції рендомності в РНР, CSS, z-index, сторінках ВК з поганою поезією (творчість ВК це гора хламу, але дуже добре що вона там є; і зустрічаються геніальні люди, чия творчість має мало шансів звідти вийти), http://getprismatic.com/http://hunch.com/ ….. сенс усього цього? В Інтернеті маса цікавої інформації, але в той самий час абсолютно непотрібної мені зараз.

Я відчуваю як моя свідомість якась обірвана, хаотична, сіра, перевантажена інформацією, часто другосортною, непотрібною, кітчем. Більша частина моїх проблем є наслідком того, це хаотичне, неструктуроване “Я” проектується на зовнішній світ. Все це якось важко передати словами, але думки цікаві, хочу якось їх записати, поки вони не розчинилися серед усього маразму навколо та всередині мене, як це часто буває.

Недавно я відчув себе прекрасно читаючи в ліжку “На Западном Фронте без Перемен” Ремарка, в неділю, на протязі кількох годин. Міг би сидіти за комп’ютером і читати цікаві але непотрібні речі про життя у Московських тюрмах, правила поведінки тамстенографію закритої лекції КГБ про наглядвиконання смертних вироків і так далі.

Ще приклад – написання цього посту набагато приємніше ніж написання п’яти твітів про те, що треба щось робити. Тут хоч є місце подумати та проаналізувати стан речей.

Треба щось робити з цим всім. Це був вступ. План такий:

  1. Інформаційна дієта
  2. Менше Інтернету. Кажуть це не так вже і погано.
  3. Більше читати, частіше робити речі які потребують довгої концентрації. Мій attention span став значно коротшим за останні роки
  4. Якість > кількість. Більше серйозної, якісної, цікавої, глибокої, неоднозначної літератури, фільмів. Менше кітчу з ВК/Тві
  5. Правильні пріоритети (за півроку підготуватися до ЗНО по фізиці, матем, та укр. мов це цілком реально, якщо цим зайнятися).
  6. Менше починати того, що потребує додаткової уваги/напруження. Як от створення цього сайту.
  7. Це: http://www.aaronsw.com/weblog/productivity

Якщо будуть ще думки писатиму сюди.

Links on topic:

  1. https://github.com/leftnode/get-shit-done
  2. http://resources.informationdiet.com/tools.html awesome!

Взагалі, я задоволений що є цей блог – писати свої думки в пустоту має на мене дивний, майже терапевтичний ефект. In the middle of the desert I can say anything I want.

Канікули

But now we spent the day
So completely uninspired
Asking, “Why should I be tired?”
They’re filling the potholes in on Silver Street
You’re waking the neighbours up at noon
Now your friends are out on break
And you’re out on your brown lawn
Breaking the dirt with a broom

(Ben Folds – Silver Street)

Канікули на диво спокійні.

Відчуваю, що в кінці, коли мене питатимуть як я їх провів, я скажу що вони пройшли пролетіли пропали зникли анігілювалися. Ніби їх не існувало взагалі. Як часу, просто не існувало у календарі, тотальна амнезія. Як це завжди буває. Ніякого росту мене над собою, ніякого самовдосконалення, просто купа ДЗ, зробленого в останню ніч, можливо якісь враження.

Хоча можна на це подивитися з іншого боку – перша половина 2013 року буде дуже важкою. Це не бездіяльність, це стратегічне накопичення енергії. Можливо я її не відчуваю, але вона є. Я зроблю рівно стільки скільки потрібно на канікулах, і використаю по максимуму свій шанс ніяк цей час не використати.

Канікули все рівно пройдуть, незалежно від кількості списаних листків з планами чи часу, проведеного думаючи як ефективніше їх провести. У цьому моя пролема (одна з) – занадто ускладнювати своє життя, старатися його структурувати там, де це абсолютно непотрібно.

Лінкольн сказав щось на зразок “Якщо мені треба було б за 4 години зрубати дерево, три з них я точив би сокиру”. Я точу сокиру весь час, створюючи собі ілюзію що я щось роблю.

Отже, залишився тиждень, плани:

  1. МАН
  2. Олімпіада з програмування
  3. ДЗ всі
  4. ІАРи/СІАРи, підготовка до ПАКР
  5. Все.

І не треба робити вигляд що у мене роботи вище криши.

Пост номер три

Ночь,  улица,  фонарь,  аптека,
Бессмысленный  и  тусклый  свет.
Живи  еще  хоть  четверть  века  –
Все  будет  так.  Исхода  нет.

Умрешь  –  начнешь  опять  сначала
И  повторится  все,  как  встарь:
Ночь,  ледяная  рябь  канала,
Аптека,  улица,  фонарь.

(Блок)

Святкування нового року офіційно завершилось ще пару годин тому, спати яж ніяк не хочеться.
01/01/13, 4:44:44.
За вікном та сама темна пуста вітряна ніч, ті самі звуки, ті самі дерева, нічого практично не змінилося у світі. Ми у 2013 році, що з того?

Люди створюють собі штучні межі, границі, системи відліку часу, дні тижня, календарі. Час іде так само, незалежно від того як ми його називаємо. The Universe doesn’t care. Згадаємо класичний тиждень, понеділок. День однозначно поганий. Чому? Бо знаю що з ранку понеділок, і я повинен бути незадоволеним, бо понеділок. Суспільство мені нав’язувало це кліше на протязі років.

Чому ми (я) настільки залежні від цих штучних рамок? Міг би нормально прожити день, не знаючи про те, що попереду п’ять днів навчання. І звідки взялася ця ідея взагалі, чому  п’ять днів навчання – негатив?

ВКонтакті мені періодично нагадує про це все. Один з мінусів глобалізації та нею зумовлених контактів між людьми – те, що ми ніби живемо у матриці думок, точок зору, бар’єрів, кліше, лімітів, проблем інших людей, які мають змогу їх (не спеціально?) нав’язувати іншим. Можна згадати відомий принцип психології впливу – “Якщо всі це роблять, це правильно”. Я можу спокійно розпізнавати його там, де він використовується навмисне проти мене. Але моя підсвідомість незастрахована від, наприклад, постів типу “Коли хтось робить мені щось добре, я починаю думати, навіщо це йому, які у нього плани проти мене? Або він просто ненормальний” (фраза з “Циніка”, не пам’ятаю точне формулювання), 100500 лайків. … це тотальний ідіотизм, погана настановка на майбутнє, і взагалі дуже дуже негативне ставлення до людей та низька самооцінка (психологія, принцип проекції – ми бачимо світ як відображення себе). Мені жаль ту людину, що це написала. Якщо це не обдумати, то цей запис запам’ятається, і на рівні підсвідомості буде впливати на моє подальше світосприйняття.

Повернемося до нового року. Станом на останні п’ять годин, на дворі 2013. Всесвіту це, як завжди, сіро. Але не людям і не мені. Новий рік, як і будь-які зміни, навіть штучно створені, це шанс щось змінити.

Я не проснувся б у якийсь понеділок, посеред дня, і РАПТОМ вирішив передивитися себе як людину, створити плани на майбутнє, критично подивитися на світ навколо. Навіщо люди створили свята, як поняття? Зміни, різноманіття. Ми б отупіли якби працювали безперервно, без відліку часу, без якихось ключових етапів.

9ZJm85DyVII

 

Якщо повністю звільнитися від цих структур, і жити як ніби все рівно і неперервно, не ділити час на тиждні, канікули, свята, один з плюсів буде те, що ми житимемо незалежно від проблем інших. З іншої сторони – якщо подумати чесно, я розумію що я не в змозі так жити. Те саме що з релігією – атеїзм означає тотальна віра в “того ідіота у дзеркалі”, розуміння що все залежить від нього, що світ хаотичний та неструктурований.
Тому я агностик-буддист – це слабший варіант, я можу спокійно згадувати такі поняття як карма та добро, коли мені вони потрібні, в той же час не “віддаючи” нічого ніякій вірі. Це як любити тварин, але не бути вегетаріанцем та одягати одежу зроблену з них же, бо це смачно та тепло. Я живу у самообмані та двоемыслии (не хочу думати над перекладом), ситуація мене поки що влаштовує – екзистенціальний кризис це не те, що мені потрібно саме зараз. Можу відкласти ці сумніви в сторону до кращих часів.  FXx_hvZz5d8

Включу.. кгм… дводумковість (..?) знову. Використаю цю штучно створену межу, перехід у новий рік, щоб стати кращою людиною, в той же час вірячи у те, що його не існує. Прекрасно. Люблю бути собою.

На цій позитивній ноті закінчую цю хаотичну купу думок, перечитаю завтра сьогодні вранці більш критичним оком (якщо взагалі перечитаю), здивуюся, як я міг таке написати, не погоджуся з частиною моїх же думок і проведу день думаючи про них.

Now playing: ДДТ – Рождество.

З Новим Роком! :)