Соннамбулический романс

Фон: Прокофьев, “Ромео и Джульетта”, Танец Рыцарей.
Дворец культуры НТУУ “КПИ”, нарядно разукрашенный концертный зал.
Ю н о ш а  в зале.
Д е в у ш к а  на сцене, в коричневом средневековом платье и странной высокой шапке, она —  ведущая концерта.
После окончания Ю н о ш а  и  Д е в у ш к а  выходят из зала, направляются к Библиотеке, поднимаются на четвертый этаж, останавливаются около окошек справа от Маятника Фуко.
Ю н о ш а  и  Д е в у ш к а  стоят на площадке четвертого этажа.
Слышен звук воды, которая начинает литься в здание Библиотеки внизу.
Ю н о ш а  и  Д е в у шк а  начинают танцевать.
Звук воды все сильнее и сильнее, вода начинает подниматься
Музыка все громче и громче, Ю н о ш а  и  Д е в у ш к а  продолжают танцевать.
Вода равномерно поднимается по этажам, музыка играет невыносимо громко.
Ю н о ш а  и  Д е в у ш к а  продолжают танцевать.
Вода достигает площадки четвертого этажа.

Сама Библиотека ((Фотография отсюда: http://qwin100.tumblr.com/))

Західно-Український Щоденник — Івано-Франківськ. Частина перша.

We were somewhere around Barstow on the edge of the desert when the drugs began to take hold. I remember saying something like “I feel a bit lightheaded; maybe you should drive…” And suddenly there was a terrible roar all around us and the sky was full of what looked like huge bats, all swooping and screeching and diving around the car, which was going about a hundred miles an hour with the top down to Las Vegas. And a voice was screaming: “Holy Jesus! What are these goddamn animals?” — Hunter S. Thompson

Початок

Думка про поїзку з’явилася дуже стихійно, була забута, потім з’явилася знову. Взагалі, поїздка планувалася тільки у Львів. Потягом туди, три дні там, потягом назад. Листаю діалог ВК тих часів. Посилання на якісь хостели, номери потягів, “Стоит думать обо всем: транспорт, место, даты, вещи, планы…”, відео “Євротур – Братислава”, таке.
Далі, за пару днів до від’їзду, за чаєм на кухні квартири десятого поверху, плани різко почали ставати все менш і менш чіткими, і у плані подорожі, намальованному на вікні, почали з’являтися такі назви як Ужгород, Івано-Франківськ, Нетішин, Тернопіль, вікна покрилися картами, блок-схемами, якимись розрахунками… Дуже приблизно накидали плани, забронювали хостел в ІФ та у Львові (бронював обидва під час останніх акордів на той час ще незакритої сесії, в рідному універі, на колінці, як зараз пригадую), та вирішили подивитись, що з того буде.

Continue reading “Західно-Український Щоденник — Івано-Франківськ. Частина перша.”

Вірші

Останнє, що зроблю цієї ночі — зберу до купи у напівхронологічному порядку (чим далі, тим раніше написані) всі вірші, коли-небудь написані мною, що є в цифровому вигляді, незалежно від того, дописані вони, чи ні. Судячи з усього, головні три теми моєї творчості: 1) Безсоння 2) Точні науки 3) Якісь переклади чи хайку.

Безсонниця – 2, початок

Ночью все тихо, нет людей
Лишь души одиноких странников, покинутых Морфеем,
Бродят по Сети, ее темных уголках,
Вдали от освещенных улиц и аллей

Початок віршика про ніч

Всі ночі прекрасні, завжди це так було
Вночі усе тихше, усе спокійніше
Пакетиків чаю тим краще, чим більше
Людей з вулиць ніби нічним вітром здуло

До п’ятої ранку сидіти – не спати
Навколо себе відчувати обривки
Думок, фраз, ідей, алегорій, уривки
своїх і чужих снів, і скинути ґрати

Ця музика тиха, ці дивні думки
У голові ясність криштальна та спокій
Як тихий оазиз в пустелі широкій
Скрізь – морок, а біля тебЕ світлячки

Безсоння

Дванадцята, навколо – сіра ніч
Хтось у селі, наприклад, у Карпатах, ліг на піч
І потихеньку засинає, під мелодії лісів
Вогонь не світить, але гріє, дим осів.

А ще є я, в столиці. Скло, бетон, залізо
Важке повітря, пустота, карнізи
Будинки, провода, картон,
Машини, “лєсніци, квартіри”.
Про всяку “пєрєдєлку міра”
тут уже не думали давно.
Всім на все пофіг.

Свідомість сіра, дивний стан душі
Закритість, хаос, теплий дим, дощі
Це існування, не життя. Вогонь згасав
Можливо, Оруелл, все-таки, був прав.

Переклад “Февраль” Пастернака англійською

February. Get ink, start crying!
Start crying over february
The dirt, as loud as rumbling thunder
Burns in the blackness of the spring.

Hire a buggy, for six grivnas,
Ride through the church bells, city streets
Find yourself where the rain drops louder
Louder than ink, louder than tears

Where, like black pears, burnt down to charcoal
Thousands of rooks drop from the trees
to ground, and fill your eyes and feelings
With deep dry sadness, empty pleas

Where on the ground you see thawed patches
The wind is filled with empty screams
And the more randomly the better
Those cried-out poems your heart streams.

Кінець останньої півпари фізики

“Это были последние минуты пары физики. …”

Хайку:

Сижу, пытаюсь
Не заснуть, это сложно
Урок физики.

Пастернак:

Урок, конспекты, книги, ручка
Сижу, пытаюсь не заснуть
Мое сознание, как тучка
Не спит и пишет эту муть.

Маяковский:

Граждане! Не Спите!
Учите
Физику
Это ваш
Долг
Стране
и
Правительству.

Есенин:

Ветер веет с юга
И луна взошла
Физика, родная!
Ты ко мне пришла!

Ты же в моих мыслях
И ночью, и днем
Твоего конца мы
С нетерпеньем ждем!

Пушкин (почти):

Звонок, вот чудное мгновенье!
Конец урока, темноты
Нет, показалось – то виденье
пойду повешусь.

Друга ночі, безсонниця

Настала весна,
квітами-перлами не закосичена
І взагалі якась сумна
Складна
Останняя шкільна весна

Все сприймається по іншому
Без ідеалізму, мрій
Все одночасно і простіше і складніше ніж здавалось
Рік тому
У березні

Наступні пару місяців, маса слів
Риторики, ванілі та води
Буде сказано про це.
З мене
Досить цього верлібру.

Дуже кривий переклад Омара Хаяма

Багато я думав про наше життя
Споглядав я роками все – зІрки й сміття
Але знаю я те, що нічого не знаю –
Останняя з істин, що осягнув я

О панно алгебро

О панно алгебро, о панно
Я сам, соломка, чай.
Завжди я вас, завжди любив – нехай
не так вже самовідданно і щиро.

Може любив? Давно, це ще коли
її було одна єдина пара в тиждень
О алгебро, ти мене вибачай.
Сижу ВК один. Я сам, соломка, чай.

… такие полу-безумные бредни приходят только ночью, делая… отгадайте что.

Хайку

Повящаятся ИАРам (матем, физика, укр. мов), СИАРам, алгебре, геометрии, МАНу и всему остальному что надо было бы начать делать сегодня. Хотя настроение больше подходит для творения хайку.

Сижу, страдаю
Я фигней, пишу хайку
Перед экраном

(Гамоцкий Сергей, 13/01/2013)

Початок віршика про ніч + різні думки

Всі ночі прекрасні, завжди це так було
Вночі усе тихше, усе спокійніше
Пакетиків чаю тим краще, чим більше
Людей з вулиць ніби нічним вітром здуло

До п’ятої ранку сидіти – не спати
Навколо себе відчувати обривки
Думок, фраз, ідей, алегорій, уривки
своїх і чужих снів, і скинути ґрати

Ця музика тиха, ці дивні думки
У голові ясність криштальна та спокій
Як тихий оазиз в пустелі широкій
Скрізь – морок, а біля тебЕ світлячки

Написано позавчора вночі, хочу дописати з чіткішим смислом, зараз розпливчато якось.

Давно сюди не писав (півтора місяці, рекорд), часу бракує, на жаль. Було б непогано доробити цю тему для блогу, в кінці кінців, прибрати кнопочки ВК і :hover для картинок, перемістити меню зліва трошки правіше, додати кнопочки вперед/назад та сторінки, зробити массовий бекап сайту, розібратися з доменом та імейлами, прив’язаними до нього та хостингу.

Взагалі, як для першої Вордпресс-теми, досить непогано – мені, в усякому разі, подобається, що буває нечасто. Передає настрій та атмосферу, які я хотів вкласти в цей мій куточок Інтернету, просто ідеально. In the middle of nothing you can say anything you want. Especially if you have a dark lonely corner of the Internet to feed your thoughts into.

Добра всім, over and out

Вірш: Безсоння

Безсоння

Дванадцята, навколо – сіра ніч
Хтось у селі, наприклад, у Карпатах, ліг на піч
І потихеньку засинає, під мелодії лісів
Вогонь не світить, але гріє, дим осів.

А ще є я, в столиці. Скло, бетон, залізо
Важке повітря, пустота, карнізи
Будинки, провода, картон,
Машини, “лєсніци, квартіри”.
Про всяку “пєрєдєлку міра”
тут уже не думали давно.
Всім на все пофіг.

Свідомість сіра, дивний стан душі
Закритість, хаос, теплий дим, дощі
Це існування, не життя. Вогонь згасав
Можливо, Оруелл, все-таки, був прав.

(с) Я, 08/03/2013

(віршик написався в ніч з 7 по 8 березня, окреме дякую Пастернаку. Можливо колись напишу віршик про тоталітаризм, зомбування, 1984, Систему і так далі)

Магазин Використаних Слів

Ця ніч моя, тільки моя. Без всяких ТОП-10, ідіотських реклам, Боже, я не хочу чути жодної реклами — цієї ночі я забарикадуюсь в радіо і визволю голоси. Так, ви знаєте, ці голоси, вночі, американців, “Зіс іс Беррі Кохен, фром зе Кей Ем Бі” — о другій ночі, серед пустелі, я можу говорити все що спадає на думку.

Потім звонять ті дивні люди, психи, несповна розуму, які тобі розказують найдивніші речі. А ще є завжди той, хто хоче тебе вбити. Був би не проти.

— Доброго дня, хто це?
— Привіт, Беррі.
— Ні, я не Беррі, це сон, голоса, вночі, в Америці…
— Слухай мене уважно, Беррі. Я чув ти питав чому місяць цієї ночі такий яскравий. Я вчений Хьюстонського Університету, вивчаю земну орбіту, сьогодні мені позвонив колега якого я не чув кілька місяців. Він сказав, що Земля перестала крутитися… А Сонце, Сонце поміняло свою орбіту… не знаю чи ти розумієш про що я, Беррі…
— Я тобі ще раз кажу, що я не Беррі. Але ти продовжуй марити, потім дай нам знати.

(далі буде. Це переклад фрагменту реклами концерту декого Маттео Сетті, по сюжету — остання ніч одного діджея в ефірі, звідки я вкрав думку “In the middle of nothing you can say anything you want”, було варто згадати. І в цьому блозі в останній час не вистачало нонсенсу, вирішив це виправити).

Габриэль Маркес – Сто лет одиночества.

“In the middle of the desert you can say anything you want”, посему не буду даже объяснять теоретически возможным читателям, откуда в блоге взялся второй автор.

Буквально несколько часов назад дочитал “Сто лет одиночества” Маркеса.  Для начала расскажу об общих впечатлениях, дальше перейду к подробностям.

Роман, конечно, очень сильный, автор вполне заслуженно стал нобелевским лауреатом. Первое, что бросается в глаза — довольно странный тип повествования. Автор сначала описывает событие, и лишь потом — все, что ему предшествовало.  Казалось бы, это полностью нарушает стандартную схему “завязка – основная часть – развязка” (опустим кульминацию и подобное), но читать не менее интересно, даже наоборот, это добавляет свою изюминку произведению. Одну из многочисленных изюминок, стоит заметить. Для примера, роман начинается с такого предложения:

Пройдёт много лет, и полковник Аурелиано Буэндиа, стоя у стены в ожидании расстрела, вспомнит тот далёкий вечер, когда отец взял его с собой посмотреть на лёд.

И вся первая глава как раз и будет о льде. Потом автор возвращается во времени еще дальше, к тому времени, когда селения не было вообще, и рассказывает о его основании.  И из таких моментов состоит практически весь роман, каждая глава (а всего их двадцать) немного обособлена от других, “зазвичай” в ней рассказывается об одном человеке или одной паре. В то же время, каждая глава вполне органично вливается в общее повествование. Этому несколько способствует небольшое самоповторение автора, как в именах (пять Хосе Аркадио, двадцать один Аурелиано и один Аурелиано Хосе), так и в  большой схожести событий примерно последней четверти произведения с событиями первой. Это считаю второй изюминкой, сам автор неоднократно акцентирует на этом внимание, указывая на “странности времени”.

Еще одним очень примечательным моментом считаю немалую долю абсурдности и довольно тонкую грань между реальностью и мистикой/выдумкой. Некоторые моменты даже после полного прочтения оставляют немалые сомнения: “А было ли это на самом деле, или это лишь очередной бред одного из персонажей?”. Этому эффекту помогает и то, что чуть ли не половина персонажей по мере приближения к своей смерти “are going insane” (вариант “сходят с ума” мне не очень нравится). Ближе к концу романа и вовсе эта грань стирается, по дому бродят мертвецы, которых якобы и нет, рассказывается о публичном доме, в реальности которого сомневаются многие. Туда же можно отнести и дождь, длившийся четыре с половиной года, и эпидемию бессонницы. Теперь начну приводить цитаты для большей ясности и просто понравившиеся:

….Это была игра – из тех, что никогда не кончаются: ведущий спрашивал остальных, хотят ли они послушать сказку про белого каплуна, и если ему отвечали «да», он говорил, что не просил говорить «да», а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна, если ему отвечали «нет», он говорил, что не просил говорить «нет», а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна, если все молчали, ведущий говорил, что не просил молчать, а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна; и никто не мог уйти, потому что ведущий говорил, что не просил уходить, а просил ответить, рассказать ли им сказку про белого каплуна. И так без конца, по замкнутому кругу, целые ночи напролет….

Утром в пятницу, когда дом еще спал, он снова принялся изучать облик окружающего мира, пока у него не осталось ни малейшего сомнения, что все еще продолжается понедельник.

Известие о том, что Амаранта Буэндиа вечером снимается с якоря и отплывает вместе с почтой в царство мертвых, распространилось по всему Макондо еще до полудня, а в три часа в гостиной уже стоял ящик, доверху наполненный письмами. Те, кто не хотел писать, передавали Амаранте свои послания устно, и она записывала их в книжечку вместе с фамилией адресата и датой его смерти. «Не волнуйтесь, — успокаивала она отправителей. — Первое, что я сделаю по прибытии, — это узнаю о нем и передам ваше письмо».

Урсуле пришлось затратить немало усилий, чтобы выполнить свое обещание и умереть, как только перестанет дождь.

Оба они одновременно заметили, что в этой комнате всегда стоит март и всегда понедельник, и тут они поняли, как ошибалась семья, считая Хосе Аркадио Буэндиа безумцем, напротив, он единственный в доме обладал достаточной ясностью ума, позволившей ему постигнуть ту истину, что время в своем движении тоже сталкивается с препятствиями и терпит аварии, а потому кусок времени может отколоться и навечно застрять в какой нибудь комнате.

Следующая вещь, о которой хотелось бы сказать — пронизывающий насквозь весь роман дух одиночества. Особенно это заметно в последних главах, когда в огромном доме, некогда вмещавшем в себя до сотни человек, остается только один. Вообще, все это очень круто. В самом деле. Может показаться, что это не самая приятная тема, но лично мне очень нравится читать об одиночестве (туда же – Превращение/Перевоплощение Кафки). Такие книги нужно читать в одинокие осенние/зимние вечера, в полной тишине или под ненавязчивую музыку, когда никого нет вокруг. Еще лучше — читать в плохом настроении, что мне, к счастью (или к сожалению) вовсе нетрудно. Тут, думаю, стоило бы немного пояснить: в “Сто лет одиночества” практически нету веселых или даже просто счастливых моментов. Даже наоборот, каждая вторая глава заканчивается “анхэппи эндом”, за небольшими исключениями все члены семьи Буэндиа умирают, полностью замкнувшись в собственном одиночестве, отрекшись от всего мира, занимаясь переливанием из пустого в порожнее. Потому хорошее настроение не особо подходит, ибо, скорее всего, будет испорчено. А, когда читаешь подобное в плохом настроении, оно настолько усиливается, что начинает приносить какое-то странное удовольствие. Про одиночество тоже есть много шикарных слов в произведении, но найти их трудно, потому хватит и того, которое смело можно считать основной идеей произведения:

Секрет старости заключается в том, чтобы войти в достойный сговор с одиночеством.

Ну и, конечно, нельзя не сказать о том, что в произведении очень много интимных сцен, на мой взгляд, даже чересчур. Туда же отнести и инцест, который автор называет второй характерной чертой рода Буэндиа, как и врожденное одиночество. Тем не менее, это простительно, к тому же, может быть, даже востребовано в определенных моментах, так что это не критично.

В качестве вывода напишу, что концовка шикарна, любимый тип концовок для меня. Сам роман вряд ли можно посоветовать читать кому попало из-за его специфичности, но по крайней мере попробовать стоит.

 

 

Boris Pasternak – February (my attempt at translating)

I remain of the opinion that translating poetry is bad. Some of the meaning is lost because the resulting verses are bound to the translator’s own interpretation of the poem (which might be not what the author meant), and cultural reasons (can’t forget the example about the Ukrainian “хліб на рушнику” and the Russian “хлеб на полотенце”).

Either way, after seeing lots of bad and fake-sounding translations of Pasternak’s beautiful “February” I decided to do my own. First attempt at translating a poem and writing poetry in English, I must admit kinda like the result :) This is a very first draft version, took me about 40 minutes.

February. Get ink, start crying!
Start crying over february
The dirt, as loud as rumbling thunder
Burns in the blackness of the spring.

Hire a buggy, for six grivnas,
Ride through the church bells, city streets
Find yourself where the rain drops louder
Louder than ink, louder than tears

Where, like black pears, burnt down to charcoal
Thousands of rooks drop from the trees
to ground, and fill your eyes and feelings
With deep dry sadness, empty pleas

Where on the ground you see thawed patches
The wind is filled with empty screams
And the more randomly the better
Those cried-out poems your heart streams.

The original. The translation I found uninspiring enough to write my own can be found there too (it’s the translation I stole the “blackness of the spring” line from, nothing else though).

I’ll definitely come back to this thing someday.

Творчество

Вообще творчество это круто. Особенно в сонном состоянии и без минимального вдохновения.

“Это были последние минуты пары физики. …”

Хайку:

Сижу, пытаюсь
Не заснуть, это сложно
Урок физики.

Пастернак:

Урок, конспекты, книги, ручка
Сижу, пытаюсь не заснуть
Мое сознание, как тучка
Не спит и пишет эту муть.

Маяковский:

Граждане! Не Спите!
Учите
Физику
Это ваш
Долг
Стране
и
Правительству.

Есенин:

Ветер веет с юга
И луна взошла
Физика, родная!
Ты ко мне пришла!

Ты же в моих мыслях
И ночью, и днем
Твоего конца мы
С нетерпеньем ждем!

Пушкин (почти):

Звонок, вот чудное мгновенье!
Конец урока, темноты
Нет, показалось – то виденье
пойду повешусь.

(с) Я, 2013.

Пост номер три

Ночь,  улица,  фонарь,  аптека,
Бессмысленный  и  тусклый  свет.
Живи  еще  хоть  четверть  века  –
Все  будет  так.  Исхода  нет.

Умрешь  –  начнешь  опять  сначала
И  повторится  все,  как  встарь:
Ночь,  ледяная  рябь  канала,
Аптека,  улица,  фонарь.

(Блок)

Святкування нового року офіційно завершилось ще пару годин тому, спати яж ніяк не хочеться.
01/01/13, 4:44:44.
За вікном та сама темна пуста вітряна ніч, ті самі звуки, ті самі дерева, нічого практично не змінилося у світі. Ми у 2013 році, що з того?

Люди створюють собі штучні межі, границі, системи відліку часу, дні тижня, календарі. Час іде так само, незалежно від того як ми його називаємо. The Universe doesn’t care. Згадаємо класичний тиждень, понеділок. День однозначно поганий. Чому? Бо знаю що з ранку понеділок, і я повинен бути незадоволеним, бо понеділок. Суспільство мені нав’язувало це кліше на протязі років.

Чому ми (я) настільки залежні від цих штучних рамок? Міг би нормально прожити день, не знаючи про те, що попереду п’ять днів навчання. І звідки взялася ця ідея взагалі, чому  п’ять днів навчання – негатив?

ВКонтакті мені періодично нагадує про це все. Один з мінусів глобалізації та нею зумовлених контактів між людьми – те, що ми ніби живемо у матриці думок, точок зору, бар’єрів, кліше, лімітів, проблем інших людей, які мають змогу їх (не спеціально?) нав’язувати іншим. Можна згадати відомий принцип психології впливу – “Якщо всі це роблять, це правильно”. Я можу спокійно розпізнавати його там, де він використовується навмисне проти мене. Але моя підсвідомість незастрахована від, наприклад, постів типу “Коли хтось робить мені щось добре, я починаю думати, навіщо це йому, які у нього плани проти мене? Або він просто ненормальний” (фраза з “Циніка”, не пам’ятаю точне формулювання), 100500 лайків. … це тотальний ідіотизм, погана настановка на майбутнє, і взагалі дуже дуже негативне ставлення до людей та низька самооцінка (психологія, принцип проекції – ми бачимо світ як відображення себе). Мені жаль ту людину, що це написала. Якщо це не обдумати, то цей запис запам’ятається, і на рівні підсвідомості буде впливати на моє подальше світосприйняття.

Повернемося до нового року. Станом на останні п’ять годин, на дворі 2013. Всесвіту це, як завжди, сіро. Але не людям і не мені. Новий рік, як і будь-які зміни, навіть штучно створені, це шанс щось змінити.

Я не проснувся б у якийсь понеділок, посеред дня, і РАПТОМ вирішив передивитися себе як людину, створити плани на майбутнє, критично подивитися на світ навколо. Навіщо люди створили свята, як поняття? Зміни, різноманіття. Ми б отупіли якби працювали безперервно, без відліку часу, без якихось ключових етапів.

9ZJm85DyVII

 

Якщо повністю звільнитися від цих структур, і жити як ніби все рівно і неперервно, не ділити час на тиждні, канікули, свята, один з плюсів буде те, що ми житимемо незалежно від проблем інших. З іншої сторони – якщо подумати чесно, я розумію що я не в змозі так жити. Те саме що з релігією – атеїзм означає тотальна віра в “того ідіота у дзеркалі”, розуміння що все залежить від нього, що світ хаотичний та неструктурований.
Тому я агностик-буддист – це слабший варіант, я можу спокійно згадувати такі поняття як карма та добро, коли мені вони потрібні, в той же час не “віддаючи” нічого ніякій вірі. Це як любити тварин, але не бути вегетаріанцем та одягати одежу зроблену з них же, бо це смачно та тепло. Я живу у самообмані та двоемыслии (не хочу думати над перекладом), ситуація мене поки що влаштовує – екзистенціальний кризис це не те, що мені потрібно саме зараз. Можу відкласти ці сумніви в сторону до кращих часів.  FXx_hvZz5d8

Включу.. кгм… дводумковість (..?) знову. Використаю цю штучно створену межу, перехід у новий рік, щоб стати кращою людиною, в той же час вірячи у те, що його не існує. Прекрасно. Люблю бути собою.

На цій позитивній ноті закінчую цю хаотичну купу думок, перечитаю завтра сьогодні вранці більш критичним оком (якщо взагалі перечитаю), здивуюся, як я міг таке написати, не погоджуся з частиною моїх же думок і проведу день думаючи про них.

Now playing: ДДТ – Рождество.

З Новим Роком! :)