Три історії про автостоп

1. Львів-Тернопіль

Now playing: «Penn Sardin» de madame Claude Michel (grève des Sardinières, Douarnenez 1924)

Виїзд зі Львову, в сторону Тернополя, літо 2014. Зупинився маленький мікроавтобус. Всередині чотири чоловіка, років 25-35.

— Хто ви, куди їдете?
— Ми православні християни, нас об’єднав Бог. Живемо і працюємо у Німеччині, зараз їдемо додому.

Сів, поїхали.

Водій:
— Хлопці, а я вам росказував притчу про сіяча?
— Так, раз вісім.
— Нічого, гарна притча, ось…  як тебе звати, до речі? Ваня? Добре. Іван не чув, хай послухає. Так от, …

Дуже приємно, коли таки знайшов попутку, впізнавати по дорозі окремі машини, які не зупинилися, і обганяти їх.

До речі їх машина була одна з найбільш убитих, які я бачив в житті. Частина панелі укравління трималась за допомогою скотчу, а внутрішньої сторони дверей справа від мене не було взагалі. Але атмосфера була в основному тихою, приємною, спокійною та затишною.

— Ніщо не вчить життю так, як Біблія. Рік тому до мене раптово вночі, третя десь, приїхав друг. Я не чекав його, тому у мене дома не було хліба. Але як приймати друга, коли на столі немає хліба? Тому я пішов до сусіда. Я до нього довго стукав, він не відповідав. Потім встав, мене послав і знову пішов. Але у Біблії написано — стукайте і вам відчинять. Тому я продовжив стукати. І що ти думаєш? Через пару хвилин він мені відкрив і дав хліба!

Їхали далі. Дух пустоти, свободи і ностальгії. Вони всі жили в Німеччині 5 років, і поверталися до України вперше за той період, і їм було рідним і цікавим абсолютно все. Тоді ж вони мені росказали про свою традицію слухати “Океан Ельзи – Я їду додому” при перетині кордону. Включили голосно знову. За вікном степ.

Той. хто був за рулем, росказав мені, що хлопець на задньому сидінні працює в якомусь фітнес-центрі. Сам він займався підробкою документів, не уточнив яких. Не пригадую, що робив третій, але теж щось дуже мутне, на рівні підробки документів. Я запитав про четвертого (він спав зверху), всі дуже явно промовчали, я вирішив що насправді не дуже хочу знати.

Зупинились коло священного джерела по дорозі, на жаль не згадаю назву. Зупинились, розтягнулись, вийшли, набрали звідти святої води. Повернулись до машини всі крім водія. Вирішили його почекати. Пройшло хвилин 10.

— Ну добре. Петро, піди глянь, що він там робить.

Петро відійшов, повернувся:
— Молиться.
— А, ну хай.

Прошло ще хвилин 10. Петро знову пішов, повернувся хитаючи головою.
— Що там?
— Витирає пил з ікон.
— Ох, це на довго…

Через хвилин 20 всі знову зібралися і поїхали далі. Вже коло Тернополя я став свідком однієї прекрасної сцени.

— Вася!
— Що?
— Воно знову відвалилося!
— Ну бля!

Я на першому сидінні справа, водій зліва від мене. Він тримаючи коліном руль, не зменшуючи швидкості (але знову ж таки, дорога пуста, навколо — степ…), ВІДКРИВАЄ СВОЇ ДВЕРІ, ДІСТАЄ СКОТЧ, ВИСУВАЄТЬСЯ І ЩОСЬ ПІДКЛЕЮЄ З ЗОВНІШНЬОЇ СТОРОНИ МАШИНИ. Потім закриває двері, відкладає скотч, їде далі.

Вони мене залишили на кільцевій м.Тернопіль, я зловив машину з дуже милою сім’єю яка мене довезла до іншого боку кільцевої, і звідти продовжив свою дорогу.

2. Прага-Краков

(Можна умовно вважати продовженням цього посту.)

Now playing: Ben Folds & Regina Spektor – You don’t know me.

(to be continued…)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *