We were somewhere around Barstow on the edge of the desert when the drugs began to take hold. I remember saying something like “I feel a bit lightheaded; maybe you should drive…” And suddenly there was a terrible roar all around us and the sky was full of what looked like huge bats, all swooping and screeching and diving around the car, which was going about a hundred miles an hour with the top down to Las Vegas. And a voice was screaming: “Holy Jesus! What are these goddamn animals?” — Hunter S. Thompson

Початок

Думка про поїзку з’явилася дуже стихійно, була забута, потім з’явилася знову. Взагалі, поїздка планувалася тільки у Львів. Потягом туди, три дні там, потягом назад. Листаю діалог ВК тих часів. Посилання на якісь хостели, номери потягів, “Стоит думать обо всем: транспорт, место, даты, вещи, планы…”, відео “Євротур – Братислава”, таке.

Далі, за пару днів до від’їзду, за чаєм на кухні квартири десятого поверху, плани різко почали ставати все менш і менш чіткими, і у плані подорожі, намальованному на вікні, почали з’являтися такі назви як Ужгород, Івано-Франківськ, Нетішин, Тернопіль, вікна покрилися картами, блок-схемами, якимись розрахунками… Дуже приблизно накидали плани, забронювали хостел в ІФ та у Львові (бронював обидва під час останніх акордів на той час ще незакритої сесії, в рідному універі, на колінці, як зараз пригадую), та вирішили подивитись, що з того буде.

Ніч перша — потяг до Івано-Франківська

Київ, вокзал
Київ, вокзал

Довгі нічні розмови за чаєм, той тип розмов, який можливий тільки вночі, у потязі, де в повітрі ніби навіки висить стан душі “після мене — хоч потоп” та “все, що було на цих двох боковушках, залишається на цих двох боковушках”, провідниця з потухлим обличчам, чай (вже Укрзалізничний) вранці, після півторагодинного сну, півбутерброда. В ту подорож було взято величезну кількість їжі, і, відчуваю, у мене будуть виникати надзвичайно гарні асоціації з вареними яйцями, картоплею в мундирах та маленькими круасанами ще дуже, дуже довго.

Потяг зупинився у Львові, де вийшов весь вагон, крім нас і ще двох людей. Знову чай, знову бутерброди, поєднання відчуття невідомого та, в той же час, відносної впевненості у майбутньому, тоді ми ще знали, де ночуватимемо того вечора та що робитимемо наступного дня. (П’ять днів потому: дев’ятнадцята година, маршрутка на Луцьк, з вікон видні ПОЛЯ, єдине світло — з фар маршрутки,

— Сережа, как думаешь, сейчас реально переночевать в поле?

— Не думаю, холодно… Может как доедем, постучимся в какую-то церковь или найдем какую-то заброшку…)

Івано-Франківськ

— А, і до речі, не підкажете, що можна побачити у місті?

— У катедру можете піти, вона зараз відкрита. .. ну, ще є парк…

— Дякую…

Каток
Каток,той самий

Погуляли трошки, дійшли до центра — там, раптово, каток. Старше 10 років на ньому нікого не було. Ну і взагалі катком (щиро-українською: ковзанкою) можна було це назвати лише умовно. +3 градуси у повітрі, лід, що танув на очах. Постояли, подумали, згадали, що живемо один раз, орендували ковзани. Всі дивилися на нас, як на ідіотів, нам було пофіг. Відчуття з нашою вагою на тій агонізуючій ковзанці були класними, крига ламалася прямо під нашими ногами. Пригадую, є функція, визначена на всій прямій дійсних чисел, назву та правильне позначення не пам’ятаю, хай буде y=-{x}, де фігурні дужки — це частина аргумента після коми. Її графік дає уявлення про наші рухи на тому льоду. Пішли звідти коли вже дуже явно був видний асфальт, з ясним відчуттям, що ми зіпсували людям відпочинок, і почували себе класно.

Далі, у Ратуші, були в краєзнавчому музеї. Надзвичайно цікаво, як не дивно. Потім було багато-багато церков, кафедральних соборів, спілкування з місцевими жителями, декілька музеїв, місцевий ринок. При виході з чергового музею подумали, що було б мудро почати шукати хостел, в якому ночуватимемо, і рушили на окраїну. (Цікаво те, наскільки масштаби трошки змінюються, коли переміщаєшся у маленьке місце.

— Не підкажете, як дійти до Вокзалу?

— А, та туди довго, можете сісти на маршрутку, а так вам до самого кінця вул. Грушевського.

Тим часом, йти було хвилин 20-25 від сили, в Київських реаліях — зовсім небагато)

SAMSUNG

Взагалі, подорож була б просто неможливою без Google Maps. Заблукали б та, що ще гірше, блукали б, значно більше. … і спілкувалися б теж більше, в принципі. Але те. скільки проблем це створило б, переважувало потенціальну цікавість всього. Труъ-подорож робити в і без того дуже непостійних умовах було б нонсенсно.

GPS не включали, бо він довго шукав себе у цьому світі та немилосердно їв батарейку, тож спілкуватися (мені) таки довелося, і досить багато. І тут проявилася дуже гарна риса, яку спостерігали по всій Західній Україні — надзвичайно, *надзвичайно* доброзичливі люди. Наприклад, коли йшли до хостелу, мене вразило те, що чоловік, до якого я звернувся, зразу повернув голову в нашу сторону та почав йти до нас ще не почувши, що нам потрібно — в моєму рідному Місті люди повертають голову і не перестають йти, і треба по кривій йти до них та йти та доганяти їх, паралельно швидко щось питаючи. А ще — люди в Західній Україні дуже часто дивляться в очі, просто на вулиці чи в транспорті. Дійшли до хостела, він був закритий, але це був не той хостел, який ми шукали, про що нам сказала бабуся, яка проходила повз, коли ми трошки розгублено стояли коло нього, і відчула, що нам щось потрібно. Знову ж таки, майже впевнений, що в Києві нас би очікувала лише байдужість в таких ситуаціях.

SAMSUNG

SAMSUNG

Хостел я би не назвав занадто затишним, але він мав дуже гарні умови та був просто ідеально чистим. У нашій восьмимістній кімнаті жила ще одна людина, з якою ми познайомилися лише пізнього вечора. Ми могли про нього сказати лише те, що він чоловік, та те, що він набагато більш хардкорний мандрівник, ніж ми, судячи з величезного стандартного похідного портфеля, який він мав при собі. Попили чай, поїли круасанів, так і не побачили нашого сусіда, та пішли гуляти по Івано-Франківську.

Взагалі, вечірній Івано-Франківськ по-своєму чарівний. Ходили по під’їздам, вуличками, вузькими, але менш затишними, ніж львівскі. В принципі, відчувалась атмосфера якогось затишку, спокою, та комфорту в бутті тим, ким ти є та де ти є, мені важко це пояснити. SAMSUNG

Сіли в дуже атмосферне кафе, другий надзвичайно яскравий спогад подорожі. Мій чай з малиною та базиліком був просто чарівним, чай Лізи, з облєпіхой та медом, як розумію, теж. Написали два відгуки в книжці (якщо будете там, мій відгук – з хештеґом #КПІ #ФІОТ), потікли думки про великі та маленькі міста, про плюси та мінуси життя (постійного) в них. Про те, якими б могли бути Київ та Івано-Франківськ, якби вони були людьми — вік, зовнішній вигляд, погляди на життя, історія.

SAMSUNG  

Київ — місто, яке має чарівну та дуже СВОЮ атмосферу, ауру, душу, але воно дуже… стомлене, чи що. Дуже побите життям, дуже багато речей там траплялося, дуже багато людей там є і було. Порване, обдерте, але сильне та зі своїм характером. (Англ. слово haggard)

У менших містах цієї стомленості та подертості, потертості не відчувається. Взагалі.

Маленьке місто може бути вбите, виглядати дуже екзистенційно, але воно має якусь одну лінію, один характер, одну суть, і немає ніяких домішок до них. Відчувається простота та спокій. У повітрі напруженість є епізодично тільки, але вона у своєму фоновому варіанті не є невід’ємним атрибутом міста, як це є у Києві. Менше сірості, хаосу, пилу.

Ніч друга – хостел

Направилися до хостелу назад, карта в черговий раз підвела нас, трошки блукали в районі десятої години в дуже неприємних місцях, де не світив нам навіть місяць, понервували, але дійшли до хостелу живими. Там ми познайомились з нашим сусідом.

SAMSUNG

Трошки, попри мовний бар’єр (англ. таки є lingua franca, кілька разів дуже допомагала у цій подорожі), розговорилися. Він був японцем. Як він росказав, він в свій час імпортовував одежу в Японію з Пакістану та Індії, потім працював в house renovation, потім його дістало те, що в Японії канікули лише один тиждень в рік, він звільнився і вже рік подорожує світом.  Зараз,через Західну Україну, він направлявся до свого друга в Болгарію. Вранці, коли снідали (безкоштовні сніданки — це добро. Нам дали трошки хліба, сиру, масла, та омлет з кусочками якоїсь ковбаси. Приємно),  ще трошки поговорили, на жаль не пригадую деталей тієї розмови. Допоміг трошки порозумітися йому з персоналом  (“Could you tell them I want two more eggs, I can pay for them”), далі ми позбирали наші речі, перед виходом допоміг йому завчити та написав транслітерацію на папірці “Sche ondu nich”, залишив йому свій номер і ми покинули цей хостел.